Суми вчора з ночі, а потім і протягом дня масовано атакували російські безпілотники. П’ятеро жінок та четверо чоловіків були поранені, ще у трьох мешканців міста гостра реакція на стрес. Пошкоджені 19 будівель.
Запорізька атомна електростанція розташована на лівому березі Дніпра в Енергодарі, який зараз окупований. Про неї багато говорять у новинах, особливо в контексті мирних переговорів. У Нікополі – він на протилежному березі річки – завжди стежать за електростанцією, тому що знаходяться поруч. Місто має спеціальні приписи, як діяти і як евакуюватися в разі надзвичайної ситуації.
Журналісти роаналізували гігабайти переписок російського воєначальника романа дємурчієва, отриманих від джерел серед військових. Він обговорює стан справ в російській армії та на фронті, інших воєначальників та хизується воєнними злочинами своїх підлеглих.
20 лютого 2014 року визначено початком сучасної російсько-української війни Постановою Верховної Ради України. Тоді, 12 років тому, поки увага світу була прикута до подій у центрі Києва, розстрілу учасників Революції Гідності, російська федерація розпочала захоплення Крима.
Двоє бійців 93-ї бригади «Барс» і «К2» самотужки без ротації 130 днів тримали позицію на Костянтинівському напрямку. За цей час вони ліквідували сімох окупантів, а під час евакуації ще й взяли одного полоненого росіянина з собою. Ми мали можливість детальніше поспілкуватися з ними про те, як їм вдалося протриматися ці 130 днів і зрештою вийти. Як відбувалась операція з евакуації з позиції? Як знищували ворога у стрілецькому бою? Що найперше хотіли зробили бійці після повернення у тил? Дивіться у інтервʼю.
Мілітарний відвідав World Defense Show 2026 – одну з найбільших виставок озброєння в світі. Українські виробники привезли артилерію, боєприпаси, дрони, перспективні проєкти протиповітряної оборони та бронетехніку. Хто і як реагує на українську техніку та чому важливо представляти Україну на таких заходах – дивіться відео-екскурсію!
У цьому місті мене найбільше вразили працівники водоканалу. Ти стоїш і спостерігаєш — і не можеш усвідомити, що це реальність: один хлопець лагодить водогін, схилившись над землею, а поряд інший тримає антидронову рушницю, весь час прикриваючи його. Михаїл, один із них, уже пережив поранення від ворожого дрона. І попри біль, страх і втому — знов виходить на роботу. Бо хтось у місті чекає на воду, а значить, роботи зупиняти не можна. Вони — справжні Герої тихого фронту, яких більшість ніколи не побачить.
Про місто.
Дружківка змінюється. Вона починає нагадувати Костянтинівку, якою я бачив її трохи більше ніж пів року тому: дрони долітають, на вулицях час від часу з’являються обгорілі машини, і це вже стало частиною картини міста. Тиша між вибухами стала своєрідним ритмом життя.
Я хотів дійти до панорамної точки, щоб зняти кадр у напрямку Костянтинівки. Але, здається, на фото вийшов Часів Яр або місцевість поруч із ним. І ця панорама — не про красивий вид. Це про те, наскільки близько фронт, наскільки він дихає в спину.
Чи страшно?
Так. Дуже. Інколи запитують це майже з цікавістю, але відповідь проста й чесна: страшно постійно. Під час цього виходу мені кілька разів довелося падати на землю — поруч звучали FPV, і я не знав, куди вони летять і чи не стану наступною мішенню. У такі моменти ти відчуваєш, як швидко б’ється серце, і як цінно просто залишитися живим.
Оператор FPV-дронів по наземних цілях із позивним “Іскра” служить у 27-ій окремій артилерійській бригаді. До війська приєднався в 2020 році. Його розповідь за посиланням.
Христина працювала медикинею на швидкій у Шосткинському районі. Учора ця бригада екстреної медичної допомоги рятувала двох братів (17 і 25 років), які підірвалися на російському боєприпасі у Зноб-Новгородській громаді.
Коли їх везли до лікарні, автомобіль «103» був прицільно атакований ударним БПЛА поблизу села Уралове. Автівка загорілася. Разом з Христиною у авто загинув і її чоловік Сергій, який допомагав евакуйовувати поранених, і самі брати. Лише водієві швидкої вдалося врятуватися, він з тяжкими опіками в лікарні.
Без опалення та води четвертий рік живе харківець Григорій Гладиш. Він єдиний житель 16-поверхівки на Північної Салтівці — це один з найбільш пошкоджених обстрілами районів Харкова. Щодня Григорій ходить за обідом на пункт роздачі безкоштовного гарячого харчування, а потім пішки підіймається на свій дев’ятий поверх. електрика в будинку хоч і є, але ліфт не працює. За словами чоловіка, цієї зими у нього вдома стало холодніше. Чому він лишається і як справляється — дивіться.
Пожежі внаслідок обстрілів, незаконна вирубка лісів, забруднення ґрунтів, знищення рослинного і тваринного світу. Про ситуацію, яка склалась на території Національних природних парків і заповідників на Херсонщині Суспільному розповіли керівники і працівники природоохоронних територій.
Колись Україна мала одну з найпотужніших стратегічних авіацій у світі.
Від потужності лишилися лише музейні експонати та ностальгія.
Літаки, які могли у теорії стримувати війни, ми порізали та віддали ворогу. Ракети, якими могли б відбиватися, теж віддали росії. А тепер ходимо з простягнутою рукою по світу...
У матеріалі побачите спогади українських пілотів стратегічної авіації, які ще у 90-х просили лишити хоча б частину техніки, але їх списали разом із літаками
Володимир Краєвий на бойове псевдо «Пастир» — головний сержант роти 53-ї окремої механізованої бригади імені князя Володимира Мономаха. Чоловікові 51 рік, у війську він з другого дня повномасштабної війни - пішов на фронт добровольцем у чому був, у формі охоронця елеватора.
Тривалий після початку великої війни я, передовсім як людина, частково - і як журналістка, теж носилася з цим запитанням: ну чому так?
Чому не було відвертої розмови із громадянами?
Чому коли американська розвідка говорила, що ось-ось почнеться, і радили копати окопи, президент пропонував святкувати якийсь день єднання?
Чому така недовіра до свого ж суспільства?
Наївне і, напевне, навіть травматичне відчуття.
У листопаді 2022 року в мене була нагода спитати про це особисто - це була зустріч президента з головними редакторами та ведучими радіо і телебачення.
Я тоді ще була головною редакторкою Громадського радіо, і мені це питання здалося важливим для рефлексування в часі. На той момент пройшло вже 8 місяців від вторгнення, щойно звільнили Херсон.
Тому я спитала, чому президент так не довіряв людям і чи не переконався він за цей час, що це було помилкою, що українські громадяни більш зрілі, більш сміливі, ніж він вважав, ніж, можливо, ми самі про себе думали.
Президент відповів дуже емоційно, він багато говорив про себе, про те, що він особисто не втік, що була пропозиція від партнерів евакуювати столицю, і він сказав, що це неможливо і що Росія зайде і займе те, що покинуто (і це правда, і навіть не займе, а випалить, як росіяни це роблять).
Сказав, що там, де немає людей, там буде смерть.
І це теж правда.
Але ця відповідь мені здалася все одно не про нас, як про спільноту.
Вона все одно була про недовіру до громадян. Бо коли довіра є, ми вважаємо людину/спільноту суб'єктною.
Здатною ухвалити правильне, корисне рішення.
Ми здатні дивитись в очі загрозі разом і бути партнерами.
Відтоді було багато чого.
І журналістських реконструкцій, і статей, й інтерв'ю.
Ця остання публікація Шона Вокера в The Guardian, окрім того, що є прекрасною журналістською і аналітичною роботою, ще й дуже стимулює спогади.
Власне, емоційно повертає в ті дні і свідченням цього є те, що ми знову почали згадувати про цю відсутність чесної відвертої розмови з громадянами.
Як пише Шон Вокер: "Найголовніше, що український уряд був повністю непідготовлений до майбутнього нападу, а президент Володимир Зеленський витратив місяці на те, щоб відхиляти все терміновіші американські попередження як страх і придушення занепокоєння своєї військової та розвідувальної еліти, яка врешті-решт зробила обмежені спроби підготуватися за його спиною".
Але зараз я би не питала про це.
Бо мені здається, що всі відповіді - в нас самих.
Фейсбук мені нагадав, що 4 роки тому, напередодні 24 лютого, я постила цю картину полтавського художника Юрія Шаповала.
Вона мені здалась магнетичною, попри моторошність.
І пророчою, як тепер ми бачимо.
Тоді чимало людей написали мені, що це ж "жах".
"Як ви можете таке публікувати".
"Як можна садити картоплю під ракетами".
"Як можна".
Але ми ще тут.
Шон Вокер пише, що ключовим уроком вторгення в Україну було те, що "не варто відкидати речі лише тому, що колись вони могли здаватися неможливими".
Це взагалі важливий і прикрий урок не лише для світових розвідок, не лише для політиків, а й для громадян.
Чи ми його до кінця вивчили?
Не всі, але велика частина з нас.
Ми ще досі тут не тому, що хтось не втік.
Ми ще досі тут тому, що були люди, які першими все зрозуміли про війну ще у 2014 році і прийняли цей бій.
Бо були люди, хто першими опинився у лютому 2022 біля військоматів, і хто був здатен ухвалити саме це рішення - битися.
Якраз за самих себе, за країну - не за президентів чи владу.
Що була довіра і солідарність.
Бо це ніколи не одне рішення однієї людини.
Це завжди сума зусиль, сміливості, сили і жертовності тисяч людей, мільйонів людей.
До вашої уваги – інтерв'ю на телеканалі «Суспільне» з начальницею відділення комунікацій 23-ї окремої механізованої бригади 20 армійського корпусу Сухопутних військ ЗСУ капітаном Оксаною Чорною. Офіцерка розповідає про свій шлях волонтерства, а потім – військової служби. Вона згадує, як у перший рік «гібридної» війни у ЗСУ бракувало бронежилетів і форми, як доводилося шукати спорядження, возити допомогу. У 2015 році пані Оксана взяла на себе відповідальність уже не як волонтерка, а як військова. На службі вона вивозила поранених і чітко усвідомила відмінність від волонтерства: ти не можеш просто «втомитися й поїхати додому». Після демобілізації пані Оксана чотири роки працювала в Омані у Modern College of Business and Science на посаді професора економіки. Паралельно написала та видала книгу «Позивний Кассандра» – історії бійців ЗСУ, які вона спостерігала у 2015 році. Після початку повномасштабного вторгнення рішення повернутися в Україну було для неї «автоматичним». Із Оману через Польщу вона вирушила додому, щоб знову бути корисною у війську. Далі була служба у 57 ОМПБр на посаді медика, 53 ОМБр на посаді пресофіцера – і нині у 23 ОМБр пані Оксана очолює відділення комунікацій. Сьогодні в нашій бригаді вона зберігає історії захисників. Фото, відеоінтерв’ю, фільми, виставки — капітан Оксана Чорна докладає всіх зусиль, щоб пам’ять про справжніх героїв не залишалася «за кадром», а їхні родини й країна знали, хто тримає фронт.
Один з Героїв повномасштабної війни.Сапер окремої 35-ї бригади морської піхоти імені контрадмірала Михайла Остроградського 25-річний Віталій Скакун загинув 24 лютого 2022 року під час підриву моста, щоб зупинити просування танкової колони російських військ. Це дало змогу його підрозділу передислокуватися й організувати оборону.
Пекельні дороги агломерації Покровськ-Мирноград. Навіть за 15–20 км від лінії бойового зіткнення російські дрони тримають логістику під прицілом. Броня й РЕБ не завжди рятують – тож до позицій потрібно йти пішки. Одну з ділянок оборони тут тримає 79-та Таврійська десантно-штурмова бригада.
Евакуацію поранених на фронті проводять за допомогою наземних роботизованих комплексів не тому що це легше, а тому що, це єдиний спосіб врятувати пораненого. Так про використання НРК для евакуації говорять бійці батальйону НРК ALTER EGO 93-ї окремої механізованої бригади.
Суми вчора з ночі, а потім і протягом дня масовано атакували російські безпілотники. П’ятеро жінок та четверо чоловіків були поранені, ще у трьох мешканців міста гостра реакція на стрес. Пошкоджені 19 будівель.
Запорізька атомна електростанція розташована на лівому березі Дніпра в Енергодарі, який зараз окупований. Про неї багато говорять у новинах, особливо в контексті мирних переговорів. У Нікополі – він на протилежному березі річки – завжди стежать за електростанцією, тому що знаходяться поруч. Місто має спеціальні приписи, як діяти і як евакуюватися в разі надзвичайної ситуації.
Шість героїнь документальної стрічки "Сліди", світова прем'єра якої відбулася на Берлінале, розповідають про злочини росіян в Україні та насильство над жінками.
Владислав на псевдо «Кольт». Головний сержант батальйону 156 окремої механізованої бригади. Свій бойовий шлях він розпочав у 19 років ще з АТО.
Журналісти роаналізували гігабайти переписок російського воєначальника романа дємурчієва, отриманих від джерел серед військових. Він обговорює стан справ в російській армії та на фронті, інших воєначальників та хизується воєнними злочинами своїх підлеглих.
20 лютого 2014 року визначено початком сучасної російсько-української війни Постановою Верховної Ради України. Тоді, 12 років тому, поки увага світу була прикута до подій у центрі Києва, розстрілу учасників Революції Гідності, російська федерація розпочала захоплення Крима.
Двоє бійців 93-ї бригади «Барс» і «К2» самотужки без ротації 130 днів тримали позицію на Костянтинівському напрямку. За цей час вони ліквідували сімох окупантів, а під час евакуації ще й взяли одного полоненого росіянина з собою. Ми мали можливість детальніше поспілкуватися з ними про те, як їм вдалося протриматися ці 130 днів і зрештою вийти. Як відбувалась операція з евакуації з позиції? Як знищували ворога у стрілецькому бою? Що найперше хотіли зробили бійці після повернення у тил? Дивіться у інтервʼю.
Мілітарний відвідав World Defense Show 2026 – одну з найбільших виставок озброєння в світі. Українські виробники привезли артилерію, боєприпаси, дрони, перспективні проєкти протиповітряної оборони та бронетехніку. Хто і як реагує на українську техніку та чому важливо представляти Україну на таких заходах – дивіться відео-екскурсію!
Yan Dobronosov
13 год ·
Дружківка.
У цьому місті мене найбільше вразили працівники водоканалу. Ти стоїш і спостерігаєш — і не можеш усвідомити, що це реальність: один хлопець лагодить водогін, схилившись над землею, а поряд інший тримає антидронову рушницю, весь час прикриваючи його. Михаїл, один із них, уже пережив поранення від ворожого дрона. І попри біль, страх і втому — знов виходить на роботу. Бо хтось у місті чекає на воду, а значить, роботи зупиняти не можна. Вони — справжні Герої тихого фронту, яких більшість ніколи не побачить.
Про місто.
Дружківка змінюється. Вона починає нагадувати Костянтинівку, якою я бачив її трохи більше ніж пів року тому: дрони долітають, на вулицях час від часу з’являються обгорілі машини, і це вже стало частиною картини міста. Тиша між вибухами стала своєрідним ритмом життя.
Я хотів дійти до панорамної точки, щоб зняти кадр у напрямку Костянтинівки. Але, здається, на фото вийшов Часів Яр або місцевість поруч із ним. І ця панорама — не про красивий вид. Це про те, наскільки близько фронт, наскільки він дихає в спину.
Чи страшно?
Так. Дуже. Інколи запитують це майже з цікавістю, але відповідь проста й чесна: страшно постійно. Під час цього виходу мені кілька разів довелося падати на землю — поруч звучали FPV, і я не знав, куди вони летять і чи не стану наступною мішенню. У такі моменти ти відчуваєш, як швидко б’ється серце, і як цінно просто залишитися живим.
Оператор FPV-дронів по наземних цілях із позивним “Іскра” служить у 27-ій окремій артилерійській бригаді. До війська приєднався в 2020 році. Його розповідь за посиланням.
Це Христина Славська. Їй 25 років. І її вчора убила росія.
Христина працювала медикинею на швидкій у Шосткинському районі. Учора ця бригада екстреної медичної допомоги рятувала двох братів (17 і 25 років), які підірвалися на російському боєприпасі у Зноб-Новгородській громаді.
Коли їх везли до лікарні, автомобіль «103» був прицільно атакований ударним БПЛА поблизу села Уралове. Автівка загорілася. Разом з Христиною у авто загинув і її чоловік Сергій, який допомагав евакуйовувати поранених, і самі брати. Лише водієві швидкої вдалося врятуватися, він з тяжкими опіками в лікарні.
Без опалення та води четвертий рік живе харківець Григорій Гладиш. Він єдиний житель 16-поверхівки на Північної Салтівці — це один з найбільш пошкоджених обстрілами районів Харкова. Щодня Григорій ходить за обідом на пункт роздачі безкоштовного гарячого харчування, а потім пішки підіймається на свій дев’ятий поверх. електрика в будинку хоч і є, але ліфт не працює. За словами чоловіка, цієї зими у нього вдома стало холодніше. Чому він лишається і як справляється — дивіться.
Пожежі внаслідок обстрілів, незаконна вирубка лісів, забруднення ґрунтів, знищення рослинного і тваринного світу. Про ситуацію, яка склалась на території Національних природних парків і заповідників на Херсонщині Суспільному розповіли керівники і працівники природоохоронних територій.
Колись Україна мала одну з найпотужніших стратегічних авіацій у світі.
Від потужності лишилися лише музейні експонати та ностальгія.
Літаки, які могли у теорії стримувати війни, ми порізали та віддали ворогу. Ракети, якими могли б відбиватися, теж віддали росії. А тепер ходимо з простягнутою рукою по світу...
У матеріалі побачите спогади українських пілотів стратегічної авіації, які ще у 90-х просили лишити хоча б частину техніки, але їх списали разом із літаками
Володимир Краєвий на бойове псевдо «Пастир» — головний сержант роти 53-ї окремої механізованої бригади імені князя Володимира Мономаха. Чоловікові 51 рік, у війську він з другого дня повномасштабної війни - пішов на фронт добровольцем у чому був, у формі охоронця елеватора.
Тетяна Трощинська
Я поділюся дуже особистими моїми відчуттями.
Тривалий після початку великої війни я, передовсім як людина, частково - і як журналістка, теж носилася з цим запитанням: ну чому так?
Чому не було відвертої розмови із громадянами?
Чому коли американська розвідка говорила, що ось-ось почнеться, і радили копати окопи, президент пропонував святкувати якийсь день єднання?
Чому така недовіра до свого ж суспільства?
Наївне і, напевне, навіть травматичне відчуття.
У листопаді 2022 року в мене була нагода спитати про це особисто - це була зустріч президента з головними редакторами та ведучими радіо і телебачення.
Я тоді ще була головною редакторкою Громадського радіо, і мені це питання здалося важливим для рефлексування в часі. На той момент пройшло вже 8 місяців від вторгнення, щойно звільнили Херсон.
Тому я спитала, чому президент так не довіряв людям і чи не переконався він за цей час, що це було помилкою, що українські громадяни більш зрілі, більш сміливі, ніж він вважав, ніж, можливо, ми самі про себе думали.
Президент відповів дуже емоційно, він багато говорив про себе, про те, що він особисто не втік, що була пропозиція від партнерів евакуювати столицю, і він сказав, що це неможливо і що Росія зайде і займе те, що покинуто (і це правда, і навіть не займе, а випалить, як росіяни це роблять).
Сказав, що там, де немає людей, там буде смерть.
І це теж правда.
Але ця відповідь мені здалася все одно не про нас, як про спільноту.
Вона все одно була про недовіру до громадян. Бо коли довіра є, ми вважаємо людину/спільноту суб'єктною.
Здатною ухвалити правильне, корисне рішення.
Ми здатні дивитись в очі загрозі разом і бути партнерами.
Відтоді було багато чого.
І журналістських реконструкцій, і статей, й інтерв'ю.
Ця остання публікація Шона Вокера в The Guardian, окрім того, що є прекрасною журналістською і аналітичною роботою, ще й дуже стимулює спогади.
Власне, емоційно повертає в ті дні і свідченням цього є те, що ми знову почали згадувати про цю відсутність чесної відвертої розмови з громадянами.
Як пише Шон Вокер: "Найголовніше, що український уряд був повністю непідготовлений до майбутнього нападу, а президент Володимир Зеленський витратив місяці на те, щоб відхиляти все терміновіші американські попередження як страх і придушення занепокоєння своєї військової та розвідувальної еліти, яка врешті-решт зробила обмежені спроби підготуватися за його спиною".
Але зараз я би не питала про це.
Бо мені здається, що всі відповіді - в нас самих.
Фейсбук мені нагадав, що 4 роки тому, напередодні 24 лютого, я постила цю картину полтавського художника Юрія Шаповала.
Вона мені здалась магнетичною, попри моторошність.
І пророчою, як тепер ми бачимо.
Тоді чимало людей написали мені, що це ж "жах".
"Як ви можете таке публікувати".
"Як можна садити картоплю під ракетами".
"Як можна".
Але ми ще тут.
Шон Вокер пише, що ключовим уроком вторгення в Україну було те, що "не варто відкидати речі лише тому, що колись вони могли здаватися неможливими".
Це взагалі важливий і прикрий урок не лише для світових розвідок, не лише для політиків, а й для громадян.
Чи ми його до кінця вивчили?
Не всі, але велика частина з нас.
Ми ще досі тут не тому, що хтось не втік.
Ми ще досі тут тому, що були люди, які першими все зрозуміли про війну ще у 2014 році і прийняли цей бій.
Бо були люди, хто першими опинився у лютому 2022 біля військоматів, і хто був здатен ухвалити саме це рішення - битися.
Якраз за самих себе, за країну - не за президентів чи владу.
Що була довіра і солідарність.
Бо це ніколи не одне рішення однієї людини.
Це завжди сума зусиль, сміливості, сили і жертовності тисяч людей, мільйонів людей.
Саме це робить нас спільністю, політичною нацією.
До вашої уваги – інтерв'ю на телеканалі «Суспільне» з начальницею відділення комунікацій 23-ї окремої механізованої бригади 20 армійського корпусу Сухопутних військ ЗСУ капітаном Оксаною Чорною. Офіцерка розповідає про свій шлях волонтерства, а потім – військової служби. Вона згадує, як у перший рік «гібридної» війни у ЗСУ бракувало бронежилетів і форми, як доводилося шукати спорядження, возити допомогу. У 2015 році пані Оксана взяла на себе відповідальність уже не як волонтерка, а як військова. На службі вона вивозила поранених і чітко усвідомила відмінність від волонтерства: ти не можеш просто «втомитися й поїхати додому». Після демобілізації пані Оксана чотири роки працювала в Омані у Modern College of Business and Science на посаді професора економіки. Паралельно написала та видала книгу «Позивний Кассандра» – історії бійців ЗСУ, які вона спостерігала у 2015 році. Після початку повномасштабного вторгнення рішення повернутися в Україну було для неї «автоматичним». Із Оману через Польщу вона вирушила додому, щоб знову бути корисною у війську. Далі була служба у 57 ОМПБр на посаді медика, 53 ОМБр на посаді пресофіцера – і нині у 23 ОМБр пані Оксана очолює відділення комунікацій. Сьогодні в нашій бригаді вона зберігає історії захисників. Фото, відеоінтерв’ю, фільми, виставки — капітан Оксана Чорна докладає всіх зусиль, щоб пам’ять про справжніх героїв не залишалася «за кадром», а їхні родини й країна знали, хто тримає фронт.
Пілоти батальйону безпілотних систем «Алькор» 116-ї окремої бригади ТРО виконують завдання з охорони державного кордону.
Один з Героїв повномасштабної війни. Сапер окремої 35-ї бригади морської піхоти імені контрадмірала Михайла Остроградського 25-річний Віталій Скакун загинув 24 лютого 2022 року під час підриву моста, щоб зупинити просування танкової колони російських військ. Це дало змогу його підрозділу передислокуватися й організувати оборону.
Пекельні дороги агломерації Покровськ-Мирноград. Навіть за 15–20 км від лінії бойового зіткнення російські дрони тримають логістику під прицілом. Броня й РЕБ не завжди рятують – тож до позицій потрібно йти пішки. Одну з ділянок оборони тут тримає 79-та Таврійська десантно-штурмова бригада.
Евакуацію поранених на фронті проводять за допомогою наземних роботизованих комплексів не тому що це легше, а тому що, це єдиний спосіб врятувати пораненого. Так про використання НРК для евакуації говорять бійці батальйону НРК ALTER EGO 93-ї окремої механізованої бригади.